Знакові постаті

КРАЩІ ЗА ПРОФЕСІЄЮ:
Бусилко Іван Миколайович – Заслужений зоотехнік України  (директор  радгоспу «Добропільський»)
Лягуша Ніна Василівна –   Заслужений працівник сільського господарства України (бригадир овочівників колгоспу ім. Куйбишева)
Мамонов Анатолій Григорович – Заслужений механізатор України (колгосп «Перше Травня»)
Соловйов Микола Харлампович –  Заслужений працівник сільського   господарства України (голова колгоспу «Червоний партизан»)
Коломійцев Еміль Анатолійович – Заслужений будівельник України (дитектор Добропільського «Райагробуду» в 1970-1980 рр.)
Проскурін Іван Григорович   –  Заслужений будівельник України (начальник Добропільського «Міжколгоспбуду» в 1960-1970 рр.)
Дуднік Надія Федорівна  –  Заслужений вчитель України (учитель Золотоколодязької ЗОШ)
Сердюк Галина Сергіївна – Заслужений вчитель України (вихователь дитячого садка «Золотий ключик»)
Гей Марія Тимофіївна –   Заслужений лікар України (головний лікар Золотоколодязької дільничної лікарні)
ГЕРОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ПРАЦІ:
У. Ю. Дідович - ланкова радгоспу ім. Кірова, вона першою серед добропільців стала Героєм Соціалістичної Праці в 1948 році за вирощення високих урожаїв сортової пшениці.
Н. А. Гуртова - ланкова радгоспу «Добропільський», Герой Соціалістичної Праці з 1949 року за високі врожаї пшениці.
К. М. Зіняк – доярка колгоспу ім. 21 з’їзду КПРС. Герой Соціалістичної Праці з 1956 р., звання присвоєне за високі надої молока.
К. С. Нагиленко - майстер машинного доїння радгоспу «Добропільський». Герой Соціалістичної Праці з 1974 р. Звання присвоєно за досягнення високих надоїв молока. Делегат 26 з’їзду КПРС.
ПОЧЕСНІ ГРОМАДЯНИ РАЙОНУ:
        Звання «Почесний громадянин Добропільського району» було затверджено рішенням сесії районної ради 19 березня 1997 р. за №22-12/20. Це почесне звання носять люди, які своєю самовідданою працею, активною участю в громадському житті внесли вагомий вклад в розвиток району. Особам, відзначеним цим званням, вручається диплом, посвідчення та стрічка Почесного громадянина Добропільського району.
Ось їх славні імена:
        Микола Захарович Хаджинов – голова колгоспу ім. Куйбишева протягом 38 років (до виходу на пенсію в 1996 році). Загальний стаж роботи в колгоспі 52 роки. Йому першому присвоєне Звання Почесного громадянина району в 1997 році.
          В 2001 році під час святкування 35-річчя з часу відновлення Добропільського району Почесними громадянами району стали:
          Олександр Лук’янович Поливода – голова виконкому Добропільської районної ради народних депутатів в 1966-1980 р.
          Еміль Анатолійович Коломійцев - «Заслужений будівельник України», директор Добропільського «Райагробуду» 70-80-х рр.
         Тетяна Григорівна Кривенко – голова Святогорівської селищної ради, завідувач відділу Добропільського РК КПУ, багато скликань була депутатом районної і селищної рад.
      Іван Миколайович Бусилко - «Заслужений зоотехнік України», директор радгоспу «Добропільський», кавалер Ордена Леніна. Більше 10 разів радгосп виходив переможцем Всесоюзного змагання у виробництві продукції тваринництва.
         Микола Харлампович Соловйов - «Заслужений працівник сільського господарства України», голова колгоспу «Червоний партизан».
         В 2007 році до 75-річчя утворення Донецької області званням «Почесний громадянин Добропільського району» удостоєні:
      Віктор Миколайович Батицький – голова правління ЗСАТ ім. Т.Г. Шевченка з 1990 року. Його сільськогосподарське підприємство значиться кращим не тільки в районі, а й в області, постійно займає призові місця в районі, отримує стабільний прибуток. Ініціатор збору і збереження народних традицій і історії рідного села.
        Катерина Семенівна Нагиленко – в 32 роки стала Героєм Соціалістичної Праці, кавалер двох орденів Леніна, делегат партійних з’їздів, учасниця Всесоюзних і республіканських виставок. Багато років була кращою дояркою в районі і області.
      Петро Федорович Мартьянов – декілька скликань поспіль був головою Добропільської сільської ради, яка була однією з кращих в районі за показниками роботи. Вніс вагомий внесок у розбудову та розвиток району і місцевого самоврядування.
Наші земляки – Герої Радянського Союзу
   Михайло Іванович Буряк
     Народився в 1921 році в Кутузівці. Українець. Закінчив неповну середню школу. Звичайний селянський хлопець, в діючу армію Михайло Буряк потрапив після звільнення Донбасу. На власні очі бачачи звірства, які чинили окупанти, наполегливо оволодівав навичками бійця-автоматника з тим, щоб вправно і результативно воювати з підступним ворогом. В жовтні 1943 року в мелітопольській операції молодий боєць пройшов бойове хрещення. А вже в листопаді дивізія, в якій служив Буряк, вийшла до Кримського півострова, форсувала Сиваш і захопила плацдарм. На довгих п’ять місяців він став переднім краєм. Михайло кілька разів ходив у розвідку, але все це було не те, про що мріяв молодий боєць і до чого прагнув. З нетерпінням чекав початку воєнної операції, стійко і мужньо витримуючи важкі умови життя на плацдармі: нестачу питної води, неможливість обігрітись в сирих землянках, без гарячої їжі.
     8 квітня 1944-го року війська 4-го Українського фронту почали бойову операцію з визволення Криму. З роти автоматників відібрали бійців для спеціального взводу, на який покладалося завдання першим пройти через проходи в загородженнях і кинутися в атаку на ворога. Добровольців виявилося багато, в їх числі – і Михайло Буряк. А вранці, після авіаційного нальоту та артпідготовки, Михайло разом з бойовими побратимами кинувся на передові позиції ворога і на одному диханні вони захопили спочатку окопи першого рубежу, а потім – і другого. 11 квітня полк, в якому служив наш земляк, із збірним загоном танкістів визволив перше кримське місто Джанкой. На грудях Буряка засяяла перша бойова нагорода: медаль «За відвагу».
     Потім були бої за Сімферополь, а 14 квітня вийшли до Севастополя. Противник, уміло використавши природний гористий ландшафт, спорудив на підступах до міста могутні оборонні укріплення. Кожен вогневий рубіж, окоп, доводилося брати штурмом.
     Михайло завжди тримався в перших рядах, для чого добровільно вступив у одну із штурмових груп. Отак і підійшли до висотки з мирною назвою Сахарна Головка. Та саме там, на висотці, і закріпився ворог, надійно замаскувавши свої вогневі точки. Тож коли бійці підійшли уже майже впритул до висоти, раптом ударив із ворожого дзоту кулемет. Один за одним падали під безжальним вогнем убиті і поранені радянські бійці. Михайло миттєво зорієнтувався: якщо кинути гранату, вона не долетить, а піднятися – вірна смерть. Тож залишалося миттєвими кидками наблизитися до вогневої точки і знешкодити її. Рвонувся вперед раз і вдруге, але ворожа черга полоснула по грудях, опустилася піднята рука з гранатою… Та він зробив таки ті кілька останніх кроків і його обважніле тіло лягло на ворожу амбразуру. Бійці взяли Сахарну Головку, і тільки тоді зняли з амбразури посічене кулями тіло Михайла: вони лишилися живими саме завдяки мужньому вчинку товариша. Це сталося 9 травня 1944-го року…
     Поховали Михайла Буряка у Севастополі, а 24 березня 1945-го року Указом Президії Верховної Ради СРСР червоноармійцю Буряку М.І. присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Посмертно. Наказом міністра оборони СРСР Михайло Буряк навічно зачислений до складу рідного стрілецького полку.
Йосип Михайлович Гутник
      Народився в Грузькому далекого вже 1911 року в сім’ї селянина. А вже в 1926 році розпочинається його трудова біографія: працював спочатку у господарстві батька, а коли в 1930 році в селі організували колгосп «Авангард», подався до колективу. З 1933 по 1936 роки служив в лавах Червоної армії. Після повернення додому працював бригадиром рільничої бригади, навчався у зоотехнічній школі.
   З перших днів війни – в лавах діючої армії. Закінчив Ленінградське військово-піхотне училище ім. С.М. Кірова. Воював на Західному, Брянському, Центральному та Білоруському фронтах. Свій подвиг здійснив під час Орловської операції в 1943 році.
     Тоді рота, в якій воював Й. Гутник, повинна була оволодіти висотою 244,9, яку ворог перетворив в укріплений пункт. Вогонь з цієї висоти стримував не тільки наступ роти, але й всього батальону. В чергову атаку бійці піднялися ранком 12 червня після потужної артилерійської підготовки. Здавалося, снаряди переорали всі ворожі позиції, зрівняли їх з землею. Але тільки-но солдати кидалися вперед, мовчазна до того висота оживала кулеметним і артилерійським вогнем. Він був надто щільним, щоб продовжувати штурм, і рота змушена була залягти. Командира роти поранило, двох взводних – убито. Все це загрожувало зривом бойового завдання.
      Йосип був уже досвідченим бійцем, і зрозумів, що з кожною згаяною хвилиною тане і можливість здобуття перемоги над ворогом. І він піднявся, і з вигуком «Ура! Вперед, браття!» побіг до висоти. За сержантом піднялася вся рота, атака виявилася стрімкою і несподіваною для ворога, і уже буквально протягом лічених хвилин наші солдати увірвалися до ворожих окопів. Гітлерівці не витримали шаленого натиску радянських воїнів і змушені були поспішно відступити. На підтримку відступаючим фашисти терміново кинули техніку. Та Гутник знову не розгубився, підібрався поближче до «фердінанда» і пляшками з запалною сумішшю підпалив фашиста. Рота тоді взяла висоту, а трофеями бійців стали 4 станкові кулемети та 19 полонених ворожих солдат. Пораненого командира відправили в медсанбат, а командування ротою перебрав на себе старший сержант Гутник.
      Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 серпня 1943 року старшому сержанту 1-ї стрілецької роти 1172-го стрілецького полку 348-ї стрілецької дивізії Гутнику Й.М. присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений також орденом Червоного прапора.
     У 1944 році після тяжкого поранення наш герой був демобілізований і повернувся на вже визволену від ворога рідну землю. Був головою виконкому Никанорівської сільської ради народних депутатів, очолював колгоспи «40 років Жовтня», «Перше травня». У ті надзвичайно важкі роки докладав багато зусиль, щоб відродити силу господарств, зруйнованих ворогом. З 1971 року Йосип Михайлович – на заслуженому відпочинку. Він – персональний пенсіонер союзного значення.
     Помер 30 січня 1984 року. Похований в селі Завидо-Кудашеве Добропільського району.
Прощаєв Григорій Мойсейович
       Народився в 1923 році в селі Паньківка. Українець. Закінчив неповну середню школу у 1938 році. Запам’ятався Григорій односельцям як людина, серйозна не по літах, з особливим потягом до складної техніки. Саме це і привело юнака у 1939 році до школи ФЗН і одночасно до Дружківського аероклубу. Як кращий його вихованець, у липні 1940 року Прощаєв одержав направлення на навчання в авіаційну школу пілотів. Здійснилась заповітна мрія юнака: він став військовим пілотом.
     Славна військова біографія Григорія розпочалася в липні 1942 року. З того часу і до останнього дня війни піднімав він у небо свій легендарний «Іл – 2». Майор І. Коряков так характеризував свого підопічного під час Курської битви: «Відмінний пілот, який досконало володіє технікою пілотування і озброєння літака. Не знаючи втоми, не відаючи страху, він веде групи штурмовиків на знищення бойової техніки і живої сили ворога…»
    Особливо важкими видалися бої за столицю України – Київ. Та й погода не сприяла льотчикам – небо було щільно вкрите густими хмарами. Лише найдосвідченіші дозволяли собі піднятися у небо в таких умовах. І завдавали ворогу відчутних втрат. Ось такий коротенький епізод: під час одного з вильотів льотчики побачили, як по дорозі в напрямку Білої Церкви рухалась величезна колона техніки і живої сили. Мабуть, ворог вирішив відвести частину військ і підготуватися до оборонних боїв. Та наші льотчики не дозволили німцям здійснити задум – і раз, і вдруге заходили над шляхом, щедро посипаючи на голови відступаючим реактивні снаряди та поливаючи вогнем з кулеметів. І рух по автомагістралі припинився. Шість танків, 12 автомобілів та до сотні гітлерівців знищили пілоти. Та головне – було розкрито плани фашистів, і уже наступного дня наші війська визволили славний наш золотоверхий Київ.
      В одному з повітряних боїв машину Прощаєва підбив німецький “мессершмідт». Літак загорівся, але пілот не покинув палаючу машину: вирішив будь що дотягнути до лінії фронту і лише на своїй території або приземлитися, або – покинути літак. Ось вогонь уже пробився до кабіни, обпікає руки і обличчя, та внизу, на щастя, – наша земля. Тільки тоді відважний льотчик покинув палаючий літак, а менше ніж через місяць знову був в строю.
      За три роки війни здійснив 107 бойових вильотів. Лише на 1-му Українському фронті особисто знищив 6 ворожих літаків, 22 танки, 48 автомашин та багато іншого військового майна ворога.
      Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 жовтня 1944-го року командиру ескадрилії 235-го штурмового авіаполку 264 –ї штурмової авіаційної Київської дивізії лейтенанту Прощаєву Г.М. присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений також 4 орденами Червоного Прапора, Орденами Олександра Невського, Вітчизняної війни 1-го ступеня, двома орденами Червоної Зірки, чотирнадцятьма медалями, а ще – п’ятьма нагородами країн Європи, землю яких визволяв від ворога.
       Із Збройних Сил був звільнений в 1977 році у званні підполковника. Помер в 1981 році. Похований – у Ростові-на-Дону.
Федір Петрович Ременний
     Народився у 1924 році в селі Староварварівці Добропільського району. Українець. Закінчив середню школу у 1941 році. В Радянській Армії – з 1942 року. Свій подвиг здійснив під час Одеської наступальної операції.
     Тоді наші війська стрімко наближалися до Дністра. Командування розуміло: форсувати водний рубіж треба на плечах ворога, щоб той не зміг закріпитися на правому, високому березі стрімкої ріки. Біля молдавського села Бичок, що поблизу Тирасполя, подолав Дністер під свинцевим градом і комсорг стрілецького батальйону 429-го стрілецького полку старшина Ременний.
     Тільки –но вибрались на берег – і зразу ж пішли у наступ на ворожі траншеї. Але фашистський кулемет поклав бійців на землю, і про наступ слід було забути. Та старшина вирішив по-іншому: він підібрався непомітно до ворожої точки і зі свого автомата знищив кулеметну обслугу. А сам кулемет спрямував у бік ворога і таким чином допоміг своїм бійцям одержати перемогу.
    Потім було взято штурмом укріплений пункт противника – село Гура-Бакулой. Ворог люто огризався, з усіх сил утримуючи цей укріплений рубіж. Був момент, коли здалося, що атака наших воїнів захлинулася. І тоді знову піднявся комсорг батальйону Федір Ременний, і прозвучали його закличні слова: «Комсомольці! За мною!». Південно-східна околиця села була звільнена від ворога. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944-го року комсоргу стрілецького батальйону 429-го стрілецького полку 52-ї стрілецької дивізії 57-ї армії 3-го Українського фронту старшині Ременному Ф.П. присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Нагороджений також орденом Червоної Зірки.  По закінченні війни продовжив службу в Радянській Армії. Закінчив Воєнно-медичну академію імені С.М. Кірова. Помер 24 квітня 1976 року. Похований у Ленінграді.